Альманах

50 років учительської долі…

( зі спогадів доньки вчителя – пенсіонера Осокорівської ЗОШ Складенко Ольги Леонідівни)

З гордістю промовляєш ці слова про вчителя Осокорівської школи – Семерню Євгенію Павлівну.

Вона народилася далекого 1920 року в багатодітній сім’ї службовця села Костромки Дніпропетровської області. Була наймолодшою дочкою.

Ще ученицею мріяла стати вчителькою, бо старші брат і сестра уже здобували цю професію.

Величним і радісним для родини Семернів став 1939 рік, коли четверо дітей-колег 1 вересня переступили поріг Осокорівської семирічної школи.

Євгенія Павлівна – учителька 1 класу (на цей час закінчила Бериславське педучилище)

Володимир Павлович – учитель іноземної мови

Григорій Павлович – учитель математики та фізики

Марія Павлівна – учитель молодших класів.

Так і трудились на учительській ниві все своє життя педагоги за покликом серця.

Не судилося тільки Володимиру Павловичу, цій талановитій людині (грав на всіх музичних інструментах, мав дар гіпнозу, гарно співав, малював, писав вірші і прозу) розкритися у своїй величі, природній мудрості і розуму.

Нещадна Велика Вітчизняна війна поглинула молодого офіцера у перші роки війни на Житомирщині.

У Євгенії Павлівни склався довгий і плідний трудовий шлях.

Попрацювала вона в кількох школах району. Їхала за призначенням, бо там зовсім не вистачало вчителів. Не дивлячись на те, що було двоє маленьких дітей на руках, вона вчить школяриків у Фирсівці, Трудолюбівці, Золотій Балці.

Та Осокорівська школа не відпускала її назавжди. Тільки у 1979 році Євгенія Павлівна вийшла на заслужений відпочинок, віддавши школі 50 років.

Скільки випускників її пам’ятає? Адже вона після закінчення (заочно) Одеського педінституту викладає німецьку мову старшокласникам.

Скільки маленьких вихованців згадує свою першу вчительку?!

Завжди енергійна, життєрадісна, вимоглива до себе, учнів, батьків вона користувалася повагою і заслуженим авторитетом. Нагороди та державні відзнаки залишила на пам'ять нащадкам.

Життєва стежина її була довга – майже 91 рік. Часом терниста, неприхильна. Та все ж Євгенія Павлівна вважала себе щасливою людиною, бо її власні доньки, дві онуки і один правнук продовжили учительську династію своєї, покликаної Богом вчительки – служити людям.

Бурман Іван Сергійович

(доповнення)

(зі спогадів дружини Бурман Лідії Сергіївни)

Бурман Іван Сергійович народився 20 квітня 1942 року в селі Осокорівка Нововоронцовського району Херсонської області в родині сільських трударів. Батько – Бурман Сергій Єрмолайович – учасник Великої Вітчизняної війни, повернувся в 1945 році, а в 1950 – пішов із життя. Мама – Бурман Анастасія Іванівна виховала сама двох синів та доньку.

Іван Сергійович вчиться в Осокорівській середній школі. На літніх канікулах працює штурвальним на комбайні. Після закінчення школи служить в рядах Радянської армії (3 роки) в м. Острів -3 (Росія) в ракетних військах.

Повернувшись зі служби, вступає до Нікопольського педагогічного училища (1965-1967 рр.) і після його закінчення направлений в рідне село Осокорівку вчителем праці. Учні любили його уроки, багато чому навчилися, байдужих до праці на уроках ніколи не було.

У тому ж 1967 році одружився з Лідією Сергіївною, учителькою української мови та літератури. Подружжя Бурманів виховало двох дітей: доньку та сина. На даний час є четверо внуків.

Іван Сергійович навчається в Запорізькому педінституті на факультеті фізичного виховання (заочно). Був призначений учителем фізичного виховання та військовим керівником. Він – патріот своєї Вітчизни. Патріотичні почуття передавав своїм учням.

Скільки цікавих подорожей було здійснено за 30 років своєї педагогічної діяльності! Ходили пішки, їздили велосипедами у далекі подорожі – поїздом, пароплавом: у Москву, Ленінград, Карпати, Київ, Білорусь, Волгоград та по місцях бойової і трудової слави Херсонщини. У школі щороку проводилися цікаві ігри: «Зірниця», «Нумо, хлопці!», «Нумо, дівчата!» та «Влучний стрілець».

Кабінет початкової військової підготовки був створений руками Івана Сергійовича і посів одне з перших місць у районі та області.

Майстер своєї справи виховав не одне покоління сильних і спритних захисників Вітчизни. Листи-подяки йшли з місць служби наших хлопців – випускників :

від Правдюка Василя « Спасибі за науку , Іване Сергійовичу. Мені тепер легко служиться : умію стріляти, швидко бігаю, підтягуюсь на всі сто»; Степанової Олени «Пам’ятаю завжди наші уроки фізкультури. Іван Сергійович усі вправи : на бруссях, на перекладені, на канаті спочатку демонстрував сам, а потім навчав нас. Це був фізрук з великої літери…»;

Косолапа Сергія «Мені здається, що я найщасливіша людина на землі, бо був Вашим учнем. Вдячний Вам за виховану в мені дисципліну, зібраність, спритність. Усе це згодилося тут, в рядах Радянської Армії.»;

Паська Григорія «Ми рівнялися на Вас. Училися бути сміливими, справедливими, врівноваженими. Вчилися любити Батьківщину і захищати її» ;

Дівонько Оля згадує : Пам’ятаю, як на уроці військової підготовки Іван Сергійович каже :

- Олю, ану уяви собі, що ти дружина військового. Назви всі знаки відмінності у званнях.

- Та не буду я дружиною військового.

- Ой, Олю, як знати, мабуть-таки будеш.

І що ви думаєте ? У мене чоловік – військовий, свекор – теж.

А ще Бурман І. С. був класним керівником, два роки працював головою сільської Ради, головою районного методичного об’єднання військових керівників.

Колеги з повагою згадують роки, коли працювали разом, виховуючи молоде покоління.

Добропорядний чоловік, батько з оцінкою «відмінно», щиросердний дідусь. Він любив життя, любив дітей, а вони віддячували за це – добрими знаннями.

Невпинно летить час. На жаль, життя І. Сергійовича згасла раптово 12 листопада 1996 року. Йому було 54. Та світла пам’ять живе в серцях його учнів, колег, вдячних осокорян.

Іван Сергійович – керівник військово – патріотичної гри„Зірниця“

1979 рік. Гра „Нумо, хлопці!“

Випуск Івана Сергійовича. 1975 рік.

9 травня 1979 року. Зустріч з ветеранами.

Закладання парку біля школи. 1969 рік.

Жовтень 1978 року. День вчителя.

Мирошниченко Лідія Павлівна

Справжнім педагогом не стають. Ним народжуються. Саме ці слова приходять на думку, коли згадую мою першу вчительку – Мирошниченко Лідію Павлівну.

Тільки зараз приходить розуміння того, як це важко – не лише навчити семилітніх дітей читати, писати і рахувати, а й виховати їх добропорядними громадянинами, милосердними, люблячими людей, совісними, прищепити їм найкращі людські якості.

Я з трепетом у душі згадую, як Лідія Павлівна писала на дошці ім’я і прізвище своєї мами. Крейда залишає на дошці красиві літери. Потім лунають найтепліші слова про найріднішу людину. Отак на своєму прикладі вчителька навчала нас любити своїх рідних.

Мені зараз здається, що у її житті не було дрібниць – кожну справу Лідія Павлівна виконувала завжди з вогником, вкладаючи всю душу. І такого виконання вимагала від нас, учнів. І вміла вона «заразити» енергією, здібностями, знаннями.

Майже вся школа на перервах грала в шахмати. Це була заслуга Лідії Павлівни.

Усі її учні дуже любили математику, читання, малювання, працю – все, чим особливо захоплювалася Лідія Павлівна.

У неї дійсно були золоті руки,які, з легкістю використовуючи різні техніки, виготовляли чудові вироби. Вся школа приходила дивитися на Кремлівську стіну та Мавзолей, зроблені з порожніх сірникових коробок. А скільки ми з нею навчилися виготовляти на уроках праці! Ці вміння нам потрібні і зараз.

Лідія Павлівна завжди і у всьому була взірцем і прикладом для наслідування: вміла дуже смачно готувати і радо ділилася цим із колегами, була турботливою матусею, дбайливою господинею,люблячою дружиною, мудрим наставником, цікавим співрозмовником.

ЇЇ щоденна кропітка праця, добре чуйне серце, мудрі слова вплинули на вибір життєвого шляху багатьох її випускників. Пам’ять про Мирошниченко Лідію Павлівну живе і буде довго жити у серцях її колег, учнів та їх батьків. Ми вдячні Вам за науку, дорога наша вчителько.

1974 р. в центрі – Бережна О. Н., Мирошниченко Н. П., Чигринська Р. М.

Учителем не кожен може бути,

Не кожне серце вміє говорить…

Учитель лише той, хто вміє чути,

Окрилити, навчити і любить.

Тендітну душу ласкою зігріти

І добротою ниву засівать,

Безмежно, щиро цілий світ любити

І дітям усього себе віддать.

Із спогадів колишньої учениці

Дмитренко (Тарасюк) Тетяни Іванівни

З Лідією Павлівною ми пропрацювали пліч-о-пліч 18 років. Для мене вона була не тільки колегою і наставницею, а й хорошою подругою. І в радості, і в горі вона першою приходила на допомогу. Завжди порадить, підтримає, допоможе. І ось її вже нема з нами. Для нас, вчителів-пенсіонерів початкової ланки, це тяжка втрата. Але пам’ять про неї живе в наших серцях.

Зі спогадів вчителя-пенсіонера

Бережної О.Н.

Кiлькiсть переглядiв: 604

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.